Історія села Святець

Село моє рідне, у тихім розмаї
Я пісню веселу про тебе співаю.
Лежить моє тихе село у долині,
Н
емов би сховалось, як пташка в калині.
В зелених деревах хатини біленькі,
Собі виглядають – такі чепурненькі.
Поглянеш навколо, аж серце радіє.
Це ти, милий краю, це ти, моє мріє.
Тут моя держава, тут моя родина,
Тут моя маленька, рідна батьківщина.


Центральний населений пункт село Святець розташований на західній частині Теофіпольського району.

Відстань до районного центру шосейними шляхами – 9 км

Територія сільської ради становить: 6998 га

До складу сільської ради входять три населених пункти с. Святець, с. Лисогірка та с. Мар'янівка.

Площа населених пунктів:

с. Святець:       446 га

с. Лисогірка:   129,4 га

с. Мар’янівка:  97,7 га

Населення станом на 01.01.2019 року становить: 2850 чол.

Наявність дворів станом на 01.01.2019 року становить: 1114

Назви переважної більшості Українських міст і сіл відзначаються милозвучністю. І не диво, адже  мова наша особлива – співуча. Тож не виняток і це світле наймення – Святець.


Йду рідним селом, де панує золото багряна чарівниця осінь. Буйним листопадом безжально зриває з берізок їхні надії, що листочками летять додолу. Невесело шепочуть з вітром рідні тополі. А одне, над нашою невеличкою річкою Калинівкою, пишається своєю дивною вродою калина.

Юна і щаслива йду своєю вулицею, а матуся-верба ласкаво простягає до мене свої золотисті руки… А ось батьків сад зустрічає мене ніжним листопадом. Ось і моя біла батьківська хатина. Усе    це – моя Україна, рідна, священна земля моїх дідів і прадідів.

Нема почуття більшого ніж любов до Батьківщини. А вона починається з усвідомлення синівської причетності до тих місць, де батьківська хата, де могили пращурів, до того куточка землі, де народився і зростав. Такою отчою землею для мене і багатьох моїх односельчан є село Святець – одне з найбільших населених пунктів Теофіпольського району, яке розташоване на Пригоринській низовині.

Земле ти наша, краю наш коханий!
До болю рідний нам і дорогий.
Яким ти був колись? Якими йшов шляхами?
Словами правди з нами поділись.


В історичному минулому нашого краю немало подій, що записані хвилюючими сторінками в славну історію України.

На цій землі княжі раті ще часи Київської русі боронили свій народ від навал чужинецьких орд. На ці часи припадає і заснування села Святець. Перші згадки про нього у архівних документах датуються 30 липня 1420 року. Село згадується під назвою Руда Святець. Очевидно, тут у ХV – ХVІІ столітті видобували болотяну залізну руду. Для цього потрібно було багато робочих рук. Отож власник рудника заснував невеличке поселення для трудівників. Мабуть, першим поселенцем був святець (святий отець) так раніше називали священників. Звідси і пішла назва Святець. Згодом поселення стало більше, воно займало чималу територію.

А що жителів було багато, свідчить і приказка, яка побутує у нашій місцевості й досі: “ Ви з Святця, а з якого кінця?”

За однією із легенд ми дізнаємось, що на нашу місцевість часто робили набіги монголо-татари, схвачували в полон тутешніх жителів. Можливо, через те в назві села є слова “Схватець”, що з часом в устах людей трансформувалося у “Святець”.

Інша версія походження назви села така: з  околиці села бере початок невеличка річечка, Калинівка, яка несе свої тихі води до річки Горинь і є її притокою. До ХХ століття ця річечка також мала назву Святець. Чому саме Святець і річка, і поселення? А, мабуть, тому, що навкруги цієї невеличкої річечки широко простяглись болота. На кілька десятків гектарів розрослись  комиші, очерети. І ось озброєнні монголо-татари роблять набіги на наші землі, забираючи в полон красунь – українок. А чоловіків, які чинили опір завойовникам, вони страчували. Малих дітей забирали з собою і робили яничарами.

Отож на північний захід від нашого села знаходиться село В’язівець. На цій території монголо-татари пов’язали у полон багато людей (звідси й назва “В’язівець”).

Далі жінок і дітей погнали у неволю. Чоловіків, прогнавши 16 кілометрів на південь, страчували на спеціально підготовлених шибеницях. Звідси й назва населеного пункту “Шибена”.

А що ж таїть у собі той Святець? Коли люди чули що насувається монголо-татарське іго, вони змушені були тікати. А куди? І ось тоді у пригоді стає та сама маленька річечка з великими непрохідними болотами та чагарниками. Багато людей вбереглось від монголо-татар, ховаючись у цій місцевості. Тоді ті, хто залишився живим і не потрапив у полон, це місце стали називати святим. Врятовані люди заснували поселення, якому і дали назву Святець (Святе місце).

Однак  феноменом українського села в усі часи було і те, що навіть за найважчих умов воно примудрялося не лише вижити, а й розвиватися. І навіть закладати фундамент освітнього, культурного, духовного потенціалу на майбутнє. Святець – приклад тому.

Щоб діти могли здобувати ази грамоти, сільська громада у 70 роках дев’ятнадцятого століття власними коштами збудувала в селі однокласне училище, яке  й сама фінансово утримувала. Згодом цей освітній заклад став двокласним, додалася ще й жіноча церковно-парафіяльна школа. Перед першою світовою війною у Святці вже діяв фельдшерський пункт.

Також своїми силами селяни звели чотири храми. Останній, збудований у 1912 році, всміхається куполами до сонця й понині. На щастя, його обминули лихі часи войовничого атеїзму, тому не зважаючи на свій поважний вік – він добре зберігся.

Пам’ятною подією у культурному житті села було урочисте відкриття в 1959 році красеня – будинку культури в центрі села. Для любителів художньої самодіяльності це розширило творчі горизонти. Тож не випадково згодом жіночий фольклорно-етнографічний ансамбль “Трудівниця” здобув високе звання лауреата фестивалю самодіяльного мистецтва України.

В  центрі села споруджено пам’ятник воїнам односельчанам, які віддали своє життя в боротьбі із німецько – фашистськими загарбниками.

В селі є братська могила в якій похоронені 194 радянських воїни. На могилі також встановлено пам’ятник.

З часом дійшла черга до ще одного радісного новосілля – у 1984 році відкрила двері сучасно триповерхова середня школа, розрахована на 800 учнів.

Із Святця вийшли у світ широкий багато відомих людей. Володимир Блюсюк – знаний в Україні талановитий архітектор і науковець. Зокрема за його проектом у Теофіполі постав Свято-Покровський храм. Іван Манащук, колишній фронтовик, полковник, досяг вершин військового мистецтва – захистив докторську дисертацію, навчав бойової майстерності офіцерів – слухачів Київської військової академії. Степан Марценюк очолював кафедру філософії та економічної теорії чернігівського педінституту ім. Т. Г. Шевченка, професор. Відзначений високими нагородами. Анатолий та Віталій Паламарчуки знайшли застосування своїм знанням у медицині. Петро Сабодаш свого часу працював у науково-дослідному інституті з ракетобудування, доктор технічних наук.

 Проходять століття , село Святець живе і розвивається. В середині ХХ століття селам, містам та вулицям присвоювали імена громадських діячів. Така доля не обминула і наше село. В 1959 році, без відома і згоди жителів, село перейменовують на Мануїльське.

 Більше сорока років святчани були мануїльцями. Але у 1991 році вчитель історії, голова Ради ветеранів села – Захарчук Максим Талімонович починає клопотання про повернення с. Мануїльське його історичної назви Святець. Всі люди села позитивно відгукнулися на добре починання. Це коштувало великих зусиль, але всі впевнено йшли до перемоги.

Так селу Мануїльське знову повертається його історична назва Святець. Особливо потрібно підкреслити, що відновлення історичної назви села співпало із  утворенням незалежної Української держави 1991 року.


Земле моя рідна – це моя славна Україна, мій дорогий Подільський куточок, моє рідне село Святець! Разом з тобою ми вступили до нового тисячоліття. Ми стали свідками, учасниками подій, які відбувалися протягом двох століть і будемо розповідати своїм нащадкам. Це велика відповідальність.

Наше рідне село живе, розвивається. Воно квітне калиновим цвітом, молодіє вербовими гілками, співає солов’їним голосом і говорить своєю рідною мовою. І цей край ми повинні зробити ще кращим. Зробимо все, щоб відродити ті місця, де ми народилися, бо це наша рідна земля, що дає нам сили і наснагу.

Життя ж продовжується, незважаючи ні на локальні, ні на глобальні потрясіння. Кожен новий день приносить радощі і смуток, удачі і розчарування. Але не полишає надія: завтра має бути краще!

Сподівається на те Святець…

Логін: *

Пароль: *